Колись я перестала фотографувати.
Не назавжди — хоча тоді я цього не знала.
Після кількох років роботи я вигоріла й майже на рік відклала камеру. А коли захотіла повернутися, виявилося, що просто продовжити з того самого місця вже не можу.
За цей час я почала вчитися психології. І стала значно більше думати не тільки про те, як людина виглядає перед камерою, а про те, що з нею в цей момент відбувається.
Чому доросла жінка, яка щодня приймає сотні рішень, перед об’єктивом раптом питає, чи правильно поставила руку?
Чому один свій портрет ми називаємо «це дуже я», а на інший дивимося: «я тут взагалі на себе не схожа»?
І хто, зрештою, вирішив, що хороша фотографія обов’язково та, на якій ми собі подобаємося?
Хороших відповідей у мене поки менше, ніж питань.
Мені так навіть цікавіше.
До речі, про психологію.
Я навчаюся психології й планую розвиватися в цій професії окремо.
Зараз психологічні знання впливають на те, як я будую контакт, слухаю, ставлю питання, помічаю межі й думаю про сприйняття себе.
Але фотосесія не стає від цього психотерапією.
Я не діагностую, не інтерпретую тебе без запиту і не обіцяю, що після зйомки ти полюбиш себе, станеш упевненішою чи вийдеш «новою людиною».
Можу пообіцяти інше: бути уважною до людини, яка знаходиться по той бік камери.
Ще кілька фактів, які навряд чи вплинуть на фотографії
— Живу в Одесі й регулярно добровільно лізу в море разом із Бейлою. Вона відповідає за контроль менталочки.
— Тричі на тиждень тренуюся. Подобається, що кілька годин мозок думає про рух тіла, а не про моє життя. І я не товстішаю в процесі. Вважаю, аргументація вичерпна.
— Можу однаково добровільно вдягнути підбори або речі, які виглядають так, ніби я щойно відібрала їх у якогось чоловіка.
Тепер достатньо про мене.
Якщо тобі цікаво, що може статися по інший бік моєї камери — можемо познайомитися.